Пиши .про для писателей

Місто за рікою

Автор: Илья Тайполе

Жовте поле, синє небо, шум рідних гаїв, зелень лісу, блакить річки, здавалося б, що ще потрібно родині для щастя?
Звісно ж, мрії…
У кожної людини має бути власна заповітна, найбажаніша мрія…
Інакше ж нецікаво жити. Ось я, наприклад, у дитинстві мріяв стати далекобійником, але зараз вже не хочу Їм ставати. Це була не мрія…
А мрія- це щось таке, чого будеш добиватися усе життя. Так ось, була у мене колись мрія. Був я у бабусі в селі. Я там мешкав із своїми батьками. Я був ще малий, частенько бігав до річки, бувало сяду з татом на березі та й дивлюся у блакить. Тим часом батько рибалить та й куняє, а я сиджу і милуюся, батька не чіпаю, я знаю, що для нього це найкращий відпочинок. А бувало, коли у тата вихідний, підбіжу до нього рано-вранці та й почну просити:
-Тату-тату, нумо на «байдак»,- це я так називаю нашого старого гумового човна.
Для мене то було таким задоволенням, коли тато повільно гребе, а я споглядаю на синяву річки, спустивши ноги у воду, сиджу собі та й милуюся. А там і очерети однойменного острова вже недалеко. От нагойдаємося на хвилях річки та й попливемо на острів. Візьме батько чавунного котелка, розпалимо з ним вогнище та й сядемо під старими березами. Вітер легенько обдуває лице, так приємно, і так хочеться заснути. Влаштували з татком невеличкого куреня-шалаша. Ми тут з батьком частенько буваємо влітку. Я іноді навіть кличу із собою друзів із села. Коли мама захоче, ми з татом беремо і її. Але, на жаль, це буває дуже рідко. Частіше ми їздимо сюди наодинці. Звісно, на острові ми не одні. Сюди з’їжджаються рибалки і бажаючі просто гарно відпочити з усіх сусідніх сел. Отже, тут часто можна зустріти і наших хлопчаків, і приїжджих. Я, зокрема, люблю грати в козаків-розбійників із Петриком, хлопчиком із сусідньої Баранівки. Бувало, також і в хованки граємо, сховаємось в хащах один від одного і потім годинами по них лазимо, а як виліземо усі брудні, з побитими ногами, усі в колючках, потім підемо до своіх батьків, отримаємо прочухана та й поліземо відмиватися у річку. Здавалося б, поєднуємо корисне і приємне. І від плавання отримаємо задоволення, і будемо чисті, щоб мати ще вдома не насварила. Ось посидимо так до обіду, поїмо та й додому вже збиратися будемо. Але, коли граємо, то бігаємо із Петриком на другу сторону острова. А там, за рікою шумить велике місто. Мене завжди туди тягнуло. Мабуть, навіть не тому, що кортіло там жити, а із щирої дитячої цікавості. За все своє веселе дитинство я їздив туди всього лиш декілька разів. І кожна моя поїздка туди здавалася мені справжнім святом. Кожна мить проведена мною у місті відклалася у пам’яті на все життя. Але кожного разу мене тягнуло, вабило туди. Я підростав, закінчував школу і мав іхати вчитися у вищий навчальний заклад. І як ви думаєте, куди ж я поїхав?
Звісно ж, у це саме місто. Вивчався, зростав. Тепер я вже дорослий успішний чоловік, маю власну сім’ю, частенько їжджу в село і катаю свого власного сина на тому старому гумовому «байдаці» і згадую старі мрії, таке любе мені дитинство…



Свидетельство о публикации №7936

Все права на произведение принадлежат автору. Илья Тайполе, 16 Февраля 2018 ©






Войдите под своей учетной записью или зарегистрируйтесь, чтобы оставлять комментарии и оценивать публикации:

Войти или зарегистрироваться


Чтобы общаться и делиться идеями, заходите в чат Telegram для писателей.

Рецензии и комментарии ()