моя перша весна
Меланія Возрастные ограничения 0+
Того дня звідусіль лунали співи птахів, які щойно повернулися з далеких мандрів. Вони несамовито радісно зустрічали нову пору, збиралися в зграї, аби пролетіти за моїм вікном, чимдуж розмахуючи крильми. Їхні крила нагадали мені про швидкоплинність часу: і людського, і пташиного.
Складно було не помітити, як невпинно кружляли ці господарі неба над землею, як шалено стріпували вони пір’ям і як піднімалися все вище й вище, до хмар і небуття, залишаючи по собі лише ледь вловиме відчуття свободи та вседозволеності.
Я подумала: а якщо вони більше не повернуться? Хто бачив небо зблизька, невже захоче знову мешкати на сухій безбарвній землі? Невже його не вабитиме повсякчас можливість жити вільно й незалежно, літати стрімголов, щоразу наче падаючи вниз, а тоді так само жваво опинятися на вершині? Вона всіяна туманами, затулена від живого світу й зовсім, здавалося б, закрита для сторонніх. Ота не бачена людьми вершина…
Мої думки блукали десь далеко, за хмарами, я забувала вже про птахів із яскравими крилами, про їхні неймовірні мандрівки далекими краями, натомість, згадувала про своє буденне, аж до невблаганності, життя.
Нещодавно я прочитала, що вершина (успіх, здійснення мрії, визнання) – це територія для одинаків. Тобто, коли людина досягає своєї висоти, вона завжди сама. Бо там, де ми перемагаємо, є місце тільки для одного. Для однієї людини. Невже це правда?
Невже, здобувши омріяне, доклавши всіх зусиль і пройшовши всі сходинки до жаданої винагороди, ми опиняємося на самоті? Чи стаємо самотніми?.. О, ця спокійна самотність. Відчуття, коли ніхто й ніщо не може торкнутися, сколихнути твою душу, проникнути у світ твоїх думок, фантазій і ілюзій, нав’язати тобі нові невпинні поривання чи переживання; відчуття, що жити віднині ти будеш, як сам захочеш, віддаючи належне лише власним мріям і хвилюванням; відчуття, що запевняє: ти – господар, власник і командувач свого життя, тож тільки ти вирішуватимеш, як діяти, чого прагнути й чим жертвувати, коли втрата стане невід’ємною умовою, виконання якої приведе тебе до перемоги. Що ти готовий втратити? Заради чого?
— Чи не час тобі на заняття? Скільки можна спати? – я почула мамин голос, і відразу ж «повернулась» у свою реальність.
Я вже спізнювалася на пари, тож хутко побігла вмиватися, тоді вдягатися й снідати. За двадцять хвилин я вже вибігла з дому – й стояла на автобусній зупинці.
Складно було не помітити, як невпинно кружляли ці господарі неба над землею, як шалено стріпували вони пір’ям і як піднімалися все вище й вище, до хмар і небуття, залишаючи по собі лише ледь вловиме відчуття свободи та вседозволеності.
Я подумала: а якщо вони більше не повернуться? Хто бачив небо зблизька, невже захоче знову мешкати на сухій безбарвній землі? Невже його не вабитиме повсякчас можливість жити вільно й незалежно, літати стрімголов, щоразу наче падаючи вниз, а тоді так само жваво опинятися на вершині? Вона всіяна туманами, затулена від живого світу й зовсім, здавалося б, закрита для сторонніх. Ота не бачена людьми вершина…
Мої думки блукали десь далеко, за хмарами, я забувала вже про птахів із яскравими крилами, про їхні неймовірні мандрівки далекими краями, натомість, згадувала про своє буденне, аж до невблаганності, життя.
Нещодавно я прочитала, що вершина (успіх, здійснення мрії, визнання) – це територія для одинаків. Тобто, коли людина досягає своєї висоти, вона завжди сама. Бо там, де ми перемагаємо, є місце тільки для одного. Для однієї людини. Невже це правда?
Невже, здобувши омріяне, доклавши всіх зусиль і пройшовши всі сходинки до жаданої винагороди, ми опиняємося на самоті? Чи стаємо самотніми?.. О, ця спокійна самотність. Відчуття, коли ніхто й ніщо не може торкнутися, сколихнути твою душу, проникнути у світ твоїх думок, фантазій і ілюзій, нав’язати тобі нові невпинні поривання чи переживання; відчуття, що жити віднині ти будеш, як сам захочеш, віддаючи належне лише власним мріям і хвилюванням; відчуття, що запевняє: ти – господар, власник і командувач свого життя, тож тільки ти вирішуватимеш, як діяти, чого прагнути й чим жертвувати, коли втрата стане невід’ємною умовою, виконання якої приведе тебе до перемоги. Що ти готовий втратити? Заради чого?
— Чи не час тобі на заняття? Скільки можна спати? – я почула мамин голос, і відразу ж «повернулась» у свою реальність.
Я вже спізнювалася на пари, тож хутко побігла вмиватися, тоді вдягатися й снідати. За двадцять хвилин я вже вибігла з дому – й стояла на автобусній зупинці.
Рецензии и комментарии 0