[ Ти - дитина ]

Десятого числа.

Десятого місяця.

Дві тисячі двадцять другого року.

У Полтаві вимкнули світло.

У моєму серці ще горить моє Світло.

Я не боюся померти.

Вибухи.

Розрухи.

Сльози із кров'ю.

Воля не в цьому.

Я не бачу сенсу емоціювати.

Бо той хто друг собі, не хоче смерті всім.

Наклепи.

Різкі висловлювання.

Зловтіхи.

Повна маячня.

Я не боюся війни вже цієї.

Людської проти людської.

Люди проти людей.

Нелюди зникли безвісти.

Чомусь у чорну ікру.

Згадую своє дитинство.

Воно таке яскраве.

Як те світло у попелі.

Я та Квітка.

Мальва.

Малинова.

Потім це стане моєю картиною.

Вільною.

В одязі.

В роздумах.

В розмові до Бога.

Квітка залишається справжньою окрасою.

І після війни.

Це означає, що вона робить кроки у мені.

Подорожуючи навкруги.

Я не питаю:

«А чому таке життя?»

Бо мені це не потрібно.

Класно.

Дійсно.

Справді.

Я щаслива зараз у цьому моменті.

Дитинство — гарна річ.

Його просто треба віднайти.

У собі.

Не вважати що ти така собі леді, із дуже травмованою душею.

Чи деякий хлопець із зарядженою рушницею та непохитною гіркістю.

Ти — дитина.

Віднайди її у собі.

Через попіл Війни.

©Альбіна Діденко
10.10.22