[ Ти - дитина ]

Десятого числа. Десятого місяця. Дві тисячі двадцять другого року. У Полтаві вимкнули світло. У моєму серці ще горить моє Світло. Я не боюся померти. Вибухи. Розрухи. Сльози із кров'ю. Воля не в цьому. Я не бачу сенсу емоціювати. Бо той хто друг собі, не хоче смерті всім. Наклепи. Різкі висловлювання. Зловтіхи. Повна маячня. Я не боюся війни вже цієї. Людської проти людської. Люди проти людей. Нелюди зникли безвісти. Чомусь у чорну ікру. Згадую своє дитинство. Воно таке яскраве. Як те світло у попелі. Я та Квітка. Мальва. Малинова. Потім це стане моєю картиною. Вільною. В одязі. В роздумах. В розмові до Бога. Квітка залишається справжньою окрасою. І після війни. Це означає, що вона робить кроки у мені. Подорожуючи навкруги. Я не питаю: "А чому таке життя?" Бо мені це не потрібно. Класно. Дійсно. Справді. Я щаслива зараз у цьому моменті. Дитинство - гарна річ. Його просто треба віднайти. У собі. Не вважати що ти така собі леді, із дуже травмованою душею. Чи деякий хлопець із зарядженою рушницею та непохитною гіркістю. Ти - дитина. Віднайди її у собі. Через попіл Війни. ©Альбіна Діденко 10.10.22