Нова сторінка життя (Глава 1)

Агнес Браун — мати безтурботної, 17 річної дівчинки Афіни. Вони щойно переїхали жити в Сальвадор — один з чарівніших куточків Бразилії. Афіна належала до відьмінського рода, так само як її бабуся. Мама завжди намагалася позбавити своє безцінне дитинча цого дару, бо враховувала його як прокляття. Але Афіні подобалося те, що вона була особлива, не така як усі інші. Проте вона не могла контролювати свій дар, саме через це родині довелося переїхати.
— Афіна, хіба це місце не чарівне? Посміхнись ти нарешті, нове життя нас чекає!
— Ні мамо. Це місце не дарує мені, а ні посмішки, а ні нового життя. І взагалі, ти що, не могла мене залишити з бабусею?
— Доню, тобі нагадати через що ми поїхали? Або вчися себе контролювати, або звикай до нескінченних мандрівок. — мама
намагалася підтримати дочку, але сама була не в захваті від того, що вони покинули домівку.
Афіна трохи заспокоїлася та допомогла мамі розібрати речі. Але довгий час вона відчувала на собі поглаяд с сусудньої домівки. З моменту приїзду, хлопеці, приблизно того ж віку, не зводив очей з Афіни та її мами.
— Мам, ти помітила, що той хлопець, буквально, випалює нас своїм поглядом? — дівчина показувала пальцем на другий
поверх домівки напроти, де сидів той самий хлопець.
— То ти йому сподобалася, от і дивиться. Завтра завітаємо до них, привітаємося з сусідями! — сказала мама з щирою
посмішкою.
— Хіба це обов'язково? Може просто віднесеш їм пиріг і все? — Афіна казала це, дивлячись загадковому хлопцю прямо в очі.
— Судячи з того, як ти на нього дивишся… Я думаю пиріга буде замало! — Агнес штовхнула доньку в плече та почала сміятися.
Після того як дівчата все занесли в дім та розклали по місцях, Афіна вирішила піти в ванну кімнату. Помивши голову та переодягнувшись в домашній одяг, вона піднялася на другий поверх, у свою кімнату. Зайшовши туди, дівчина почала розбирати речі та прикрашати кімнату. Аж раптом вона помітила, що її вікна розташовані навпроти вікон того самого хлопця. Саме в той час, хлопець пройшов повз вікно з оголеним торсом.
— А в нього не погане тіло, — промовила Афіна сама до себе.
— Згодна!
Афіна різко повернулася.
— Мамо, ти мене налякала!
— Схоже, що не тільки ти йому сподобалася. — сміючись сказала мама.
— Ма, знов твої жарти? Він мені не подобається, я просто дивилася у вікно, а там він.
— Так так, я тобі вірю, але завтра ти йдеш зі мною, до них, вітатися! — дуже наполегливо казала Агнес, до своєї доньки.
Як тільки Агнес покинула кімнату, Афіна повернулася до вікна. Але майже одразу вона відскочила від нього, з сусіднього будинку, з тих самих вікон навпроти, на неї дивився той самий хлопець. Він дивився на стільки пронзаючим поглядом, що дівчина просто стояла у безмовному ступорі.
У ту ж секунду хлопець написав на аркуші " Виходь на вулицю, я буду під твоїм будинком через 15 хвилин!"
Афіна, не довго роздумуючи, одяглася, підібрала волосся та зібралася виходити.
— Стійте но, молода дама, куди це вас понесло о сьомій годині вечора? — здивовано спитала в Афіни мама.
— Я… Я піду з сусідями познайомлюсь.
— О сьомій годині вечора? — ще більш здивовано перепитала Агнес в доньки.
— Так, не хвилюйся, я скоро повернусь. — підмигнувши мамі, Афіна вибігла з будинка.
— Щось мені підказує, що вона побігла до нашого сусіда. — казала сама до себе Агнес.
Афіна вийшла на вулицю, а там на неї вже чекав високий спортсмен з темним, злегка закрученим волоссям, з чарівно-зеленими очима й вищий від дівчини на три голови, а може й більше.
— Я Джейсон, для тебе Джей! — сказав хлопець, засліпивши дівчину своєю білосніжною посмішкою.
— Дуже приемно, Джей. Я Афіна. — вона подарувала йому, не меньш сяючу посмішку.
— То що, чарівна дівчина не проти прогулятися зі мною?
— Зовсім ні, навіть навпаки. — з великою радістю, відповідала йому Афіна.
Джей та Афіна направалися в парк. У парку все світилося, озеро посеред якого було відображення повного місяця, так й заманювало до себе.
— То що, розповісиш про себе? — не відриваючи погляду, запитав в дівчини Джей.
— Ну… Мені 17, вчуся в 11 класі, граю на гітарі та танцюю. А ти Джей? Твоя черга!
— Мені теж 17, теж одинадцятикласник, займаюся спортом. Самотній хлопець. — підморгнувши Афіні, сказав хлопець.
Увесь вечір вони гуляли, сміялися, розмовляли про життя. Але подивившись на телефон, Афіна зрозуміла що вже час йти до дому. Джейсон не хотів, щоб вона пішла, але розумів, що вони замало знайомі, щоб просити її залишитися. Довівши дівчину додому, він заключив її в обійми.
— Ти чого? Ми знайомі декілька годин. — трохи злякано спитала Афіна в хлопця.
— Вибач, я не хотів тебе налякати. — він дав дівчині свій інстаграм та сказав. — На добраніч, Фі-Фі, до зустрічі.
— На добраніч, Джею. — тепло посміхнувшись, дівчина пійшла додому.