Початок (Глава 1)

1934 рік, 10 березня, 16: 00, Берлін, Німеччина

Мене звати Вальц Лавр. Я народився 18 лютого 1920 року в Дрездені. Батько мій працює машиністом локомотива, мама працює вчителькою молодших класів. Я не маю братів, і не маю сестер. При народженні, лікарі говорили, що я довго не протримаюсь. Я народився надто слабким як для новонародженого. Ще з самого дитинства мама з татом прибивали мені любов до рідної землі, Німеччини. Ех, рідний краю, з твоїми довгими лугами й просторими землями. Ніщо мене так не вабить у світі, як моя рідна земля. Я стоятиму до кінця за рідну землю, ніколи не продам її, коли прийдеться — загину за неї. Кожного дня по радіо нам розповідають про величну історію нашої держави, а також, який могутній наш Рейх! Кожного тижня ми збираємось з друзями, робимо гвинтівки з дерева, і імітуємо війну. Коли я виросту, планую служити в лавах Рейху, щоб служити рідному народу і Святій землі. " Heil Hitler! " — так ми вітаємось у Німеччині, і прославляємо нашого фюрера. Він приведе нас до слави, до такої слави, що не бачив ще світ. Знову застигне кров у жилах наших супротивників. На цей раз ми вже не такі дурні, й не такі добрі, як у Великій Війні. В той час ми не так рішуче боролись з євреями, за що і поплатились. Зрештою, капіталісти перемогли, а ці кляті євреї заполонили світ, і давно вже ним керують. Але тепер ми проженемо цих виродків. Не залишиться жодного єврея у нашій країні. Такі правила націй. Виживає сильніший народ, слабший же має згинути й залишити місце для іншого, сильнішого народу. Після приходу нашого вождя, Німеччина встане з колін після принизливого Версальського договору, і покаже усьому світу, хто ми є. Наша раса є вищою за всі інші раси — так нам говорять по радіо. Я не дуже цьому вірю, бо часто бував у Чехословаччині, бував в Австрії. Там хороші люди, доброзичливі, я ніколи не помічав тієї ненависті про яку нам розповідають. Мабуть, я ще не розумію всього. Розповіді про те, наскільки жахливим є комунізм насправді вражають. Після таких моментів хочеться встати й віддати своє життя задля подолання такого зла. Але зараз не про це. Після мого народження, всі думали що я помру. Але я не помер. До 3 років я залишався таким же слабким, як і при народженні. Проте, це мені не заважало навчитись читати у два роки. Перші прочитані твори були звичайними художніми романами. Я з дитинства любив історію, тому читав багато книжок. Я і досі люблю перечитувати одну і ту саму книгу по декілька разів. Я захоплююсь історією своєї країни, і вперто бажаю відновити її колишню могутність. Для цього нам потрібна сильна армія, і я впевнений, що наш фюрер зробить все необхідне для того, щоб цю армію нам забезпечити. " В нас буде флот, в нас буде авіація, в нас будуть танки" — так я думав в 7 років! Одного разу змусив я батька сміятись, коли сказав що я буду солдатом. Той просміявся і сказав: " Синку, солдатом можливо, ти й будеш, але нумо поговорімо про це, коли виростеш" — відвернувся і тихо засміявся. Я був малий, але цей момент я запам'ятав, що значно вплине на мій світогляд в майбутньому. Попри свої патріотичні наміри, в душі я завжди був поетом. Кожна важлива подія з мого життя супроводжувалась різноманітними віршами, або хоча б щось, чимось схожим на це. Коли мене віддали вчитись до школи, а саме, в 7 років, мене турбувало не навчання, а моє спілкування з однолітками. В школі в мене ніколи не було проблем з навчанням. Перші 4 класи були надзвичайно легкими, настільки легкими, що я не можу пригадати абсолютно нічого з того періоду мого життя. Найцікавіше почалось, коли я перейшов в 5 клас — саме тоді нас почали привчати любові до Батьківщини. Нам день в день повторювали те, що ми — унікальні, і ми потрібні Рейху. Нам говорили про перевагу над іншими расами, про те що ми, арійська раса — найкраща. Нас закликали до боротьби. Мабуть, це і загартовувало нас до майбутньої бурі. У своїх головах мої однолітки думали про забавки, грали різноманітні ігри, ходили на вулицю. Я не любив багато гуляти, навпаки, зазвичай сидів вдома і читав книжки. Одну за другою. Хоча, неправильно говорити що я не любив гуляти. Я часто ходив в гори, брав з собою блокнот і олівець, і писав вірші. Одного разу я приніс до школи дрібний клаптик паперу з моїм щойно написаним віршем. Багато не було видно, бо по дорозі до школи я попав під дощ, і деякі частинки були заплямовані. Однак, дещо все — таки можна було побачити:
" Німеччина, люба ти моя Батьківщина,
Тебе…………...,
Ніколи не ……. того дива,
Що ти собою для мене……"
" Ніколи не забуду того дива" — договорив вірш я вчителю. Тоді я був у сьомому класі, і вчитель сильно здивувався таким успіхам, і сказав, молодець, Вальце, будуть з тебе люди. Тоді я сильно зрадів, але від того часу я став в класі " білою вороною". Мене в класі ніхто не хотів приймати в коло друзів, бо всі вважали мене дивним, а також " ботаніком". Мене завжди дивувала їх поведінка. У всіх них була благородна ціль — служити Рейху, але чому я їм не подобався, не знаю аж до сьогодення. Так ось, моє дитинство було не зовсім цікаве, воно було скоріш нудне. Я не гуляв з друзями, бо не мав їх. Єдине, що мене могло розрадити книга. Цим я і займався. До 14 років я прочитав близько 1 тисячі книжок, більшість з яких романи. Бувають і історичні книжки, бувають і фантастичні. Часто читаю вірші Гейне — часто вони мені дають натхнення для написання своїх віршів. Коли прийшов мій тринадцятий день народження, до влади прийшов наш фюрер — Гітлер. Тепер мені вже чотирнадцять, і не скажу що моє життя сильно змінилось. Мій батько і далі працює машиністом, а мати — вчителькою. Я вже написав збірку віршів, часто їх перечитую, і інколи мені самому цікаво, звідки ж в мене виникають такі ідеї. Єдина відмінність в моєму житті — скоро мені п'ятнадцять років, я покину школу, і можливо ще найду своїх друзів. Я планую переконати своїх батьків в тому, що я хочу воювати в Німецькому Рейху, і це і є моє дійсне покликання. Я народився на цій землі, мушу за неї й загинути. Можливо, це звучить надто себелюбно, але я справжній патріот, і справді готовий віддати все за рідну землю, навіть життя. Якщо батьки не схочуть, щоб я служив в армії, я піду на фронт добровольцем, оскільки наш фюрер вже неодноразово робив заяви щодо інших держав. Я детально аналізую його слова, і розумію, що скоро настане початок великого кінця…Кожного дня пропаганда дає про себе знати. Але, я не боюсь. Мене ще з дитинства виховали не боятись нічого, тому і не боюсь. Тепер я роздумую над тим, як саме я зможу переконати в батьків в тому, що я — воїн, і моє життя це не просто існування. Мій батько, Гайнц, ніколи не буває злим. Він часто сердиться, проте, по його лиці я бачу повну протилежність в його душі. Він завжди щирий до людей, і мене любить так, як нас любить наш фюрер. Наш фюрер береже наші життя, і говорить, що життя кожного арійця важливе. Я вірю йому. Тому батька, можливо, мені вдасться переконати. А ось моя мама є суворою жінкою. Звати її Ребека, і вона надзвичайно строга. Я впевнений в тому, що якби її віддати до армії, вона служила б в рядах з першими бійцями. В неї була прекрасна дисципліна, і вона ніколи не дозволяла робити мені чогось більшого ніж мені дозволено. Проте, вона як і батько, має хорошу душу. Якщо вона перебуває в хорошій ситуації, вона завжди ніби " розтає" і стає доброю. Такою її зробило сердите німецьке життя. Після приходу Гітлера до влади, з'явилось багато нових робочих місць, і здавалось, що ми подолали економічну кризу. Проте, це було не так. Дійсно, зарплати виросли, рівень життя трохи зріс. Популярність фюрера зросла до небувалих висот, і тепер ми вважаємо його своїм Спасителем. Однак, люди що перебували на публіці, завжди мали певні зобов'язання. В школах дітей навчали виключно за пропагандистською програмою. Вчителі були зобов'язані говорити про фюрера і про новий Рейх лише хороші речі. Всі негаразди замовчувались. Отже, я йду думати про те, яким чином я буду переконувати своїх батьків у правильності мого рішення…